3. 1. 2020:  Золотыма буквами ся записав до історії возродного руху Русинів по роцї 1989

(80 років од народжіня Василя Турка-Гетеша)

Василь Турок-Гетеш быв єден із першых, котры по роцї 1989 похопили, же конечно ся слободно можеме приголосити ку своїй – русиньскій народности, ку свому русиньскому языку. Але похопив то нелем своїм розумом, но і серцдём, бо він быв Русин із Габуры, котрый ту узрів світло світа в найтяжшых войновых часах – 8. януара 1940.

Хоць походив з бідной рольницькой родины, він ся хотїв учіти, любив чітати, зато за науков пішов по середнїй і на высоку школу – на філозофічну факулту аж до Братїславы, де ся міг набажыти нелем наукы, але і културы вообще. Потім ся вернув на выход, зачав учітелёвати в середнїй школї в Пряшові, а праві ту сьме ся першыраз стрїтили, кедь заступовав хворого учітеля на годинах словеньского языка і літературы. Мы вшыткы тогды зістали несподїваны ёго мімоучебниковыма знанями, главно о словеньскій літетатурї і єй творцях, были сьме несподїваны ёго неформалным приступом ку штудентам і інтересным выкладом учебного матеріалу.

Потім нашы дорогы ся розышли: я пішов на высоку школу, потім до україньской редакції, а він дале учітелёвав нелем у середнїй школї, але і на Православній богословскій факултї. Лемже, як знам, уж тогды го тїгало до театру, што наконець ся му сповнило, і міг  наступити на місто драматурґа. Но а з ёго приходом до пряшівского театру ту задув і свіжый вітор. Він зачав сполупрацовати і з іншыма, як домашнїма режісерами, зачав до драматурґічного плану выберати новы, нетрадічны, модерны гры, а тыж зачав  перекладати їх до русиньского языка, дакотры творы драматізовати. Він принїс до театру нелем модерну, але доказав, же в русиньскім языку ся дасть грати і світова класіка, а тым несподївав нелем театралну публіку в Пряшові, по русиньскых селах, але і роспещеного театралного позерателя в Братїславі і інде у світї. Припоміг значнов міров тому, же русиньскый Театер Александра Духновіча ся став узнаваным, єдным із найлїпшых на Словеньску і досправды высоко професіоналным театром, бо тыж мав ніс і щастя на добрых сполупрацовників – авторів і режісерів гер, авторів музикы, сцены ці костімів, а в непослїднїм рядї на малый герецькый колектів, як ся каже, мала грудка – самый сыр.

А ту, в театрї сьме ся по довгых роках зась стрїтили – він як драматурґ, пізнїше режісер, а я як редактор україньскых новинок. Але як він іщі перед баршановов револуціёв похопив, же кедь театер хоче служыти свому народу, русиньскому, мусить грати по русиньскы. Так і мы тїсно по револуції похопили, же новинкы, часопис, книжкы про Русинів треба выдавати по русиньскы. А праві він нам то уможнив вєдно з тогдышнїм директором театру Ярославом Сисаком, кедь нам в театрї выдїлили єдну північну містность, потрібный канцеларьскый бутор і пару машинок на писаня – і ту взникла нова русиньска редакція, котрой він быв отцём-створителём при нашых дебатах у театралнім буфетї.

Але він быв нелем на зачатках русиньской періодічной і неперіодічной пресы, але скоро при вшыткім в области русиньской културы ці масмедій. Памятам як у 1990 роцї го у Лабірцю зволили за председу першой у нашій країнї русиньской културно-народностной орґанізації – Русиньской оброды а на єй челї він стояв найдовше і в найтяжшых часах, кедь сьме мали копу нежычливцїв у тім, што сьме зачали творити. Памятам і на першый Світовый конґрес Русинів, тыж у Меджілабірцях, кедь го зволили за першого председу і тїгав тоту нелегку кару повных десять років. Тїгав і цїлу кару русинства, мож образно повісти – театер, редакцію, Оброду, Конґрес, і пустив ся здобывати далше скоро неможне: жебы Русины кодіфіковали свій материньскый язык на літератрурный, жебы ся не ганьбили признати ку свому роду і языку при списованю людей такой у 1991 роцї, жебы Русины мали своє русиньске высыланя в розгласї і телевізії, жебы мали свій музей (в якім, наприклад, у Свіднику є на 99 процент експонатів русиньскых, лем не ніс і не несе чісто русиньску назву. Аж на тото послїднє за помочі ёго сполупрацовників, а я мав тоту честь і можность быти ёго сполупрацовником-таёмником як у Русиньскій обродї, так у Світовім конґресї Русинів, ся ёму і нам подарило за рокы тяжкого снажіня досягнути вшытко, што сьме сі перед себе поставили як головны цїлї. Кебы сьме втогды і тото досягли (Музей русиньской културы по одходї до вічности В. Турка наконець взникнув у Пряшові), міг він іщі спокійнїше спати у вічнім снї.

Але може го грїти при сердцю то, же сьме русиньскый язык нелем кодіфіковали, завели до масмедій, але главно до школ – основных, середнёй і на высоку школу (Пряшівску універзіту в Пряшові, Інштітут русиньского языка і културы). Шкода, же він не быв при тім, кедь ся зачали принимати першы штуденты, котры ся можуть приголосити на бакаларьскы, маґістерьскы і докторьскы штудії русиньского языка в комбінації з іншыма предметами. Наісто бы мав з того радость, бо і то зачало з ничого, респ. з  ёго ініціатівы, кедь сьме при Русиньскій обродї в 1993 р. заложыли Інштітут русиньского языка і културы, котрый пізнїше як оддїлїня перешов на Пряшівску універзіту.

Сиджу над компютером і снажу ся написати іщі пару щірых слов о моїм „сполубоёвникови‟ – Василёви Туркови, пару правдивых фактів о ёго снажіню, роботї. Не є то легке, бо о нїм мож бы было написати цїлу книжку, а як він колись повів „лем ты то можеш зробити, кедь я то не зроблю“. Гей, ёго жывот і робота выйдуть на єдну книжку, може, даколи і світло світа узріє, бо є на што споминати – кілько сьме приправили вшелиякых громад, діскузій, навщів найвысшых представителїв Словеньска і бывшого Чесько-Словеньска, кількораз сьме перешли на автї тот наш русиньскый реґіон, кількораз требало дашто повісти, выступити, выбавити... А він то знав. Быв добрым оратором, некомпромісным чоловіком у тім, што сьме хотїли про Русинів досягнути, знав і твердов руков по столї вдарити, жебы мовчали тоты, котры не мають што до дїла повісти, але штось „балакають“.

Василь Турок-Гетеш не быв легка натура, многораз сьме полемізовали і повадили ся. Він быв твердый противник, то можу потвердити, як і многы іншы. Але ёго тверда натура у твердых зачатках русинства была на містї, бо слабшы по нїмі такой ся вздали функцій, лем кедь настали першы проблемы. Він нїт, він „ся бив“ за Русинів, за русиньскы дїла як лев, а то і на Радї влады СР про народности, котрой быв свого часу членом. Быв і в іншых орґанах, а всягды  выступав прінціпіално, прорусиньскы.

Зато як першого го оцїнили нашым найвышшым русиньскым оцїнїнём – „русиньскым Оскаром у формі бронзового карпатьского медвідя“ – Преміёв за вызнамне дїло про русиньскый народ, котре удїлює Карпаторусиньскый научный центер у США і фінанцовав го русиньскый філантроп з Канады Штефан Чепа. Василь Турок в културї і русинстві вообще вырыв глубоку борозду, але помыселный плуг выпав нечекано з ёго рук, кедь сьме ся дізнали нерадостну новину, же перешов до вічности 7. новембра 2005 року. В. Турок хыбує русиньскій і словенській културї, хыбує русиньскому руху, русиньскому театру, де все він удавав лінію допереду, не дожыв ся ани своёй послїднёй премєры як драматурґ і перекладатель класічной гры Чехова – Дядя Ваня, самособов, же по русиньскы, яка ся рихтовала на 2. децембра 2005. Осиротїв Театер А. Духновіча, осиротїв русиньскый світ, котрый стратив свого вірного сына. Але єдно знаме наісто: на нёго не забудеме, бо він є в нас вшыткых – в ёго бывшых сполупрацовниках, але і у ёго двох здатных сынах.

Александер ЗОЗУЛЯК